По-перше: неймовірно приємна графіка та музичний супровід і загальна атмосфера. Так круто те, що вона нагнітається і з теплої та затишної стає спочатку трошки надто рутиною, а потім — горорною. Окремий chef kiss за опис їжі. Що смачної, що НЕ ДУЖЕ.
І окремо дякуємо, що пазли не крутяться! Бо коли деталі рухаються навколо своєї осі — зібрати без референсу стає складно. А у вас — це приємний експірієнс.
Ми проходили новелу разом з ще однією людиною з команди і ми маємо сказати, що нам фінал зайшов. Причому ми побачили це так (звичайно, ми не впевнені, чи зрозуміли саме так, як ви задумували): під час катастрофи розбилися обидві і мати, і дівчина. Вони їхали до _живого_ дідуся (в той час як _бабуся_ мертва, тому вона мала змогу писати онучці). І дух доньки застряг в чомусь на кшталт лімбу через її почуття провини перед матір'ю та собакою на яку таки наїхали, але не вбили (її дійсно забрали у ветклініку). І вибір доньки насправді в тому, щоб відпустити батька чи лишатися привидом поблизу, але тягти з нього сили. Тому це і тема про розкладення душі і тіла, бо не може живе довго бути поруч з мертвим (може намагання втримати доньку тут було і з тз батька, що він використовував ритуали, не просто ж так там присутні нитки та голки). Тож ми і бачимо, що якщо донька вирішує відпустити батька, не жити в тому напівжитті далі, то він може пережити трагедію і потім ще й забирає до себе собаку, що була провідником та помічником увесь цей час.
Тому нам і сподобалось, бо ми не побачили тут призову до якихось дій, а побачили власне вирішення мертвою невирішенної справи та її усвідомлення положення речей.