На "Але я люблю кінетичні новели!" потягло сміятися. Мем смішний, а ситуація страшна. Взагалі — це напевно про всю історію. Дуже круто, як починається історія, така собі нейтральна, з переживанням персонажів, з їх побутовими проблемами, з вірою в краще і дружбою. Ти відчуваєш, що щось тут не так. В тебе флешбеки "Обіцяного Неверленду", але оцей саспенс він все більше нагнітається. І фіналу (першого фіналу) очікуєш, але все одно дивися на нього з думкою: "...Трясця". А потім воно йде знову, намагаєшся врятувати друзів, і Крилата робить... Що робить. І починаєш відчувати до неї щось зовсім інше... Коротше — ваш текст викликає емоції і це дуже круто.
Візуальний стиль також добре підходить історії, коли персонажі підходять ближче — це іноді скрімер... І враховуючи сюжет ДУЖЕ В ТЕМУ. Додаткові арти теж гарні і від того ж фону лабораторіх де проводилося насадження крил — прям фізично дискомфортно стає. Ух!
Класна історія