Ох. Ваша новела - це та ще поїздочка. В гарному сенсі, звичайно - вона атмосферна, вона некомфортна, і вона до біса страшна. Ідеальна репрезентація свого жанру, і ідеальна репрезентація піднятої теми.
Візуалу тут можна співати довгі похвальні тексти - гарно абсолютно все. Спрайти, фони, анімації фонів (божечки, як воно все виглядає, скільки ж сил було вкладено у ті анімації!), оформлення текстбоксу і інтерфейсу, все на абсолютний максимум, факт того, що це було зроблено одними руками просто не вкладається мені в голову. А головне, візуал постійно відображає і доповнює історію - коли я побачила (спойлер!) тінь у вікні, що до того, як її помітила героїня, я буквально здригнулася.
Сюжет змушує затамувати подих і тримати його аж до самої кінцівки. Визнаю одразу, я мала уявлення про що саме буде сюжет через розповіді інших, але це ніяк не вплинуло на атмосферу під час проходження - як на мене, вона тільки стала більш лячною. Поступовий перехід від звичайного вечора до абсолютної паніки головної героїні, що буквально забилася в куток, і десь між цим усім розповідаються її спогади, її переживання, її... прийняття. До біса реалістичні емоції героїні. Як добре, що в неї (в гарній, справедливо параноїдальній кінцівці) є гарна подруга. Як жахливо, що з нею відбулося все це в принципі. Ще більш жахливо, що це - лише репрезентація чиїхось справжніх історій, як і з гарним, так і з сумним фіналом.
Хотілося дізнатися більше про головну героїню. (Далі, знову ж, спойлери.) Хотілося послухати більше про ї відношення з батьком, коли останнє, що вона думає - про нього, і її останній дзвінок - від нього. Фінали вийшли відкритими, закриваючи главу з її новим "знайомим", але залишаючи простір щодо того, хто вона сама. Вона ніби відмовляється розповідати читачеві, як відмовляється розповідати і своєму співрозмовнику, про останню картину, що висить на її стіні. Про соняшники. Можливо, в цьому і сенс - дещо має залишатися без пояснення.